Каментарыі

Zamok

Dzvinka

Частина I Malenkyj Pryvyd

Тік-так, тік-так, тік-так... Розмірено і монотонно старий годинник на стіні відлічує кожну секунду. І йому зовсім байдуже, що вже давненько ніхто не дивиться скільки годин він показує, а його циферблат із позолоченими римськими цифрами дещо припав пилом. Годинник знає свою роботу, а тому виконує її ревно і старанно. Великий маятник невтомно рухається вправо-вліво, вправо-вліво...
Скільки ще цьому старому годиннику залишилось відлічувати вічність? У відповідь – тиша і гіпнотизуючи тік-так, тік-так ...

Пуста, гнітюча тиша торкнулася усього: великої кришталевої люстри, яка колись виблискувала всіма кольорами веселки, освітлюючи велетенську простору кімнату для гостей, широких дерев`яних перил, прикрашених чудернацькою різьбою, а тепер покритих товстим шаром пилу, великих дерев`яних сходів, що ведуть вгору, вишневої оксамитової доріжки, простеленої поверх численних лакованих сходинок. Торкнулась своєю пусткою до старого чорного рояля, що темнів біля величезного, майже на всю стіну, вікна із широкими, з дорогої тканини шторами, каміна, в якому, здається, вже цілу вічність не горів вогонь. Все, що було у цій просторій залі дихало всепоглинаючою пустотою, загадковою таємничістю, містикою. Великі, важкі від пилу сітки павутиння ніби хотіли сховати кожний куточок, стіну, будь-яку річ від цікавого людського ока. Проте були безсилі перед велетенським всевидючим оком Місяця, який безсоромно зазирав у вікно, не зашторене до кінця.

Божевільну тишу порушив легенький скрип, і з-під чорної кришки рояля показалась напівпрозора хмаринка. Вона повільно пропливла навколо свого сховку круг і зупинилась перед вікном. Маленьке Приведення потерло кулаками оченята і роззирнулося навколо, сподіваючись хоча б сьогодні побачити щось таке, чого воно досі не бачило. Але дива не сталося. Нічого не змінилося в інтер`єрі кімнати, все було як завжди.

Щоночі Маленький привид прокидався з надією, що станеться чудо і його палка мрія здійсниться. Він усією прозорою душею бажав, щоб замок знов наповнився людськими голосами, щоб у каміні весело затанцював вогонь, щоб чарівні, ніжні звуки рояля вбили цю моторошну тишу і гнітючу пустоту. Обвівши сумним поглядом кімнату, Привид звернув свою увагу на каскад павутиння, що звисало звідусіль.

„Павуки мої єдині співмешканці.” – з гіркотою подумав він – „Я хазяїн цього замку, його ревний хранитель. Але нащо мені таке велике помешкання?”

Приведення почало кружляти по кімнаті. Воно наблизилось до однієї з картин в широких позолочених рамах, що висіли на стіні. Вершник на чорному, як беззоряна ніч коні, в бойовому споряджені, з мечем і щитом в руках. Мужній, впевнений погляд красивих темно-сірих очей був звернений десь далеко перед собою.

„Все шукаєш пригод? А я змушений бути тут, у замку. Розумієш, я всім своїм єством прив`язаний до нього. І хоч як буває сумно і самотньо, а покинути його ніяк не можу. Ніколи.”

Маленький привид важко зітхнув. Це була його улюблена картина. Він часто розмовляв із сміливим вершником, незважаючи на те, що той ніколи не зронив ні слова.

Вершник на картині був не єдиним другом Маленького Привида. Була ще одна істота, але жива, справжня, чию дружбу він цінував понад усе. Кожної ночі Приведення з трепетом чекало легенького стуку у вікно. Прилітав білий Голуб і, вмостившись на підвіконні, маленький привид розмовляв з ним довгими ночами. Але невблаганний час швидко спливав і Привиденяті доводилось лізти під чорну кришку рояля, перш ніж перші промені Сонця торкнуться землі.

„Наступить ніч і я знову його побачу. Ми будемо розмовляти про все, швидше би заснути...” – щоразу думав Привид, засинаючи в своєму сховку.

Приведення не знало точно скільки тривала його дружба з Голубом. Але твердо знав, що тільки йому під силу розвіяти смуток і заповнити порожнечу всередині нього. Нічого дивного, що у цього Привида була душа. Прозора, чиста і безмежна, як таємничий космос. І вона прагнула розуміння, уваги, підтримки, доброго слова. Всього того, що давала їй щира дружба з Голубом.

„Чому його так довго немає?” – тривожно думав Привид, раз у раз схвильовано поглядаючи у вікно. Цієї ночі у вікно так ніхто і не постукав. З невимовною тугою і важким тягарем на серці Приведення поснувало до старого рояля. Але вперта і жагуча надія не полишала його сплутаних думок.
Проте й наступної ночі Голуб не прилетів. Маленький засмучений Привид відчайдушно метався по всіх кімнатах пустинного замку. Його охопив відчай і розпач. Якби він умів плакати, то напевно затопив би замок. Та на жаль, Привид не міг виплеснути весь свій пекучий біль разом із солоними сльозами. Божевільна самотність і тиша звідусіль наступала і безжально давила на нього. Йому не вистачало місця, він задихався у стінах цього величезного похмурого замку.

Голуб не прилітав вже більш, як три тижні. Приведення вже не металось по замку, а понуро сиділо на підвіконні, дивлячись в порожнечу відстороненим, пустим поглядом.
Потрібно була напружити зір, щоб побачити ледь помітну хмаринку біля вікна. З кожним разом вона ставала все прозорішою і прозорішою. Приведення згасало, а того, хто б міг його вилікувати все не було. Та надія вперто не вмирала.

Однієї ночі як завжди скрипнула кришка рояля. Проснулось Привиденя і вмостилось на підвіконні. Але його вже не було видно, він став зовсім прозорим.
***
Погожий рожевощокий ранок усміхався сліпучою, теплою посмішкою золотого сонця. Маленький хлопчик підійшов до клітки і злякано скрикнув. У клітці лежало захололе тільце прекрасного білосніжного Голуба.

Надії більше немає. Вона також вмерла.

P.S. Привиди і ангели також можуть вмирати, як всі живі істоти. Привиди стають прозорими і зовсім невидимими. Ангели – втрачають свої крила і чистоту.

Зізнайся, тебе звати Любком?

Ні! Я Banzaj!