Каментарыі

"Багато років тому я знала хлопчика, який від народження чув українську та угорську мову, тому саме цими мовами спілкувався і думав. До чотирьох років він спокійно навчився розмовляти ще й російською та англійською. Якось задля розваги поросила його намалювати око. Він намалював мені чотири ока - всі різні. І пояснив, мовляв, оце ось - «око», це - «ґлаз», оце - «ай», а оце - «секедж».
Я була вражена і захоплена з цієї неймовірної етнопсихолінгвістичної ілюстрації. Ото вже й справді, «що хатка - то інша гадка».
В дитинстві мене оточували етнічні поляки й етнічні українці. Слова амбітний в їхній лексиці не було. Зате в мові родичів-поляків існував синонім цього слова: гоноровий. А в родичів-українців - слово пихатий. Малою я помітила, що слово пихатий мамина мама, українка, завжди промовляла з жалем. Пихатий - це була негативна характеристика для людини. А мамин тато, поляк, слово гоноровий вживав по-різному. Якщо йшлося про якогось бундючного, чваньковитого сусіда, то сусідова гоноровість - то було зло. Якщо ж ішлося про самого діда чи про близьких і любих родичів, тоді це слово починало вигравати шляхетними барвами і означало честь, гідність і самоповагу.
Подібне ставлення до слова гонор і похідних від нього я подеколи помічаю й на Західній Україні. Кумедне і досить парадоксальне ставлення до слова: свій гонор - це добре. Чужий - то зле.
Але ці психолінгвістичні заморочки складно збагнути, бо «що народ - то город», а «що голова - то й розум». Слова і символи не сьогодні почали втрачати свій зміст. Людство (й українська людність - не виняток) мають двох вовків, як у притчі. Принаймні, я згадую цю притчу, коли мені вже починає йти пара з вух:) Притча, вочевидь, не буддійська.
Кожна людина так само має в собі двох вовків. Один вовк - це заздрість, ревнощі, амбіції, брехня. Надія, любов, істина і вірність - це так само вовк, тільки інакший. І ці вовки завжди одне з одним люто гризуться. Та завжди перемагає той сірий, якого сама людина годує.
А якщо собі взяти, та й відпустити їх? Обох. Мир відразу ввійде у наше єство, припиняться чвари і взаємні образи, «Схід і Захід» таки опиниться разом, всі люди стануть братами. А думати про значення слів... Це так архаїчно, нераціонально і безперспективно."
Вікторія Стах

Мир, єдність і гармонія - наш природній стан (як людей, так і суспільства), а розділяють нас - штучно, за підступним планом якихось недобрих угрупувань... от цікаво, кому потрібне існування різних націй, мов, релігій, людей, якщо така роздробленість не несе нічого крім конфліктів і зла?